Якби Вархамера писали українською...

... ото гарно було б. Проте доводиться самотужки.

"Атака майже втратила момент. Череда ворожої піхоти танула під жорстоким обстрілом гвинтівок, кулеметів та трьохдюймових грав-гармат. Лунав постріл — і ще один нуртийський гвардієць скидав руки до гори і падав навзнак, зрошуючи гарячою кров’ю своєю ненаситні піски. Перед позиціями Джокерів лежали груди мертвих та вмираючих, та вороги все лізли й лізли з рішучістю відчаю, через колючий дріт, через тіла власних товаришів, стискаючи зброю у побілілих пальцях. Обидва строї зійшлись під знавіснілий рев сотень горлянок, солдати ґено-п’ять-два-Ґіліад бились проти нуртийців голоруч, багнетом проти багнета, шаблею проти шаблі, зубами, нігтями, каміннями, кулаками і важкими підошвами солдатських берців.

Попре шалений натиск Джокери не поступилися ані кроком. Нуртийці зламалися першими.  Найбільш хоробрі та відчайдушні вже пали у перших рядах і тепер решта ворогів сторопилась та змішала стрій. Щоб вони показали спину потрібен був лише один, останній поштовх. Бронци миттєво зрозумів це, і, зрозумівши, рвонув шаблю з піхов.

— Джокери! До контратаки шикуйсь! — загорлав він. Чотові та підхорунжі репетували наказ по ланкам.

— Не коливатись! Не здаватись! — Бронци пішов вперед. Трійка козаків несла за ним бойовий прапор Джокерів. Напевно, ворожі кули вже набили у ньому багато нових дірок.

— НЕ ЗАЛИШАТИ НІКОГО ПОЗАДУ! — В один голос відповіла хоругвь.

Поперед себе Бронци бачив посіріли обличчя нуртийських гвардійців. Вони вже потроху здавали назад.

— За Гетьмана та Його Народ! — гукнув Бронци замахуючись шаблею.

І бій захлеснув його.

***

Нуртийця було важко поранено. Одну ногу йому відірвало — напевно, гарматним пострілом,  і тепер він, скрегочучи щелепами від болю, повз на захід, куди вже кивало п’ятками більшість його соратників. Бронци встав над пораненим, і тоді той підняв до гори брудне обличчя.

— Товаріщ… Товаріщ, нє стрєляй…

Бронци не зрозумів ні слова, але здогадувався, про що йдеться. На десятках світів, які він пройшов, воїни сотень культур благали про одне й те саме. Залишившись наодинці, розбиті, поранені, вони благали на милість. Бронци обірвав страждання нуртийця ударом шаблі, клинок легко пробив тіло  та встромився у пісок під ним. З натугою витягнувши шаблю назад, Бронци отер піт з лоба та озирнувся навкруги. Бій було виграно.

—  Чи ти цілий? — Тче з’явився поруч з напівпорожньою фляжкою у руці.

Бронци мовчки кивнув та відмовився від води. Тче пожав плечима, прибрав флягу на пояс та почав перезаряджати свого величезного восьмилінійного револьвера.

— У першій сотні сімох вбито, тринадцять поранено. У другий — п’ятеро важких. До третьої я ще не дійшов.

Бронци мовчав.

— Кажу, забагато, нє? — Тче виразно подивився на командира.

— Забагато, — погодився Бронци. — Проте ми йдемо далі. Ще кілометр, і ми накриємо їх артилерію. Закладаюсь, піхота залишила батарею без прикриття.

— Я так не думаю, — пролунав низький голос.

Бронци миттєво повернувся. За спиною стояла фігура на дві голови вища за нього. Колос носив силові обладунки Легіонів космічних стрільців ярко-фіолетового кольору і шолом з високим гребенем. Красні лінзи візору дивились на обох Джокерів зверху вниз, немов очі хижака.

— Збирайте своїх людей та відходьте. Місцевість повинно бути очищено за півгодину.

— Ти ба, насправді? — Нахабно заявив Бронци. — Нічого не розумію, синку. Ти, певно, щось наплутав.

— Ваше розуміння не є необхідним, — вокалізатори шолому позбавляли голос космічного стрільця будь-яких емоцій. — Насправді, воно лише зашкодить. Відходьте, це справа Легіону.

— Нажаль, маю особистий наказ від командира, тому іди в дупу.

Під шлемом колоса щось глухо скреготнуло.  За мить до Бронци дійшло, що легіонер засміявся.

—Ти — курінний Гуртадо Бронци, чи не так? Я чув це ім’я. Кажуть, що ти найзухваліша потвора у всій Козацькій армії.

— Та брешуть люди. Ради на них нема, — Бронци не зміг втримати посмішку, але пульс його прискорився, неначе перед бійкою. — А от ти що за хрін? Приходиш до мене, ставиш все шкереберть, щось себе матюкаєшся, я ніпанімаю… То може тобі чуба наскубити?

— Ти можеш спробувати, — відповів легіонер.

— Та й наскубив би, не треба сумнівів.

— Воно того не варте. Не треба гамселити товаришів. Відверто кажучи, курінний, ця справа надто брудна для вас. Не треба сюди лізти, ось моє слово.

Бронци мовчав з півхвилини, дивлячись на непохитного легіонера. Свята Терра, та він величезний. Справжній велетень.

— Та я  б може, і повірив би… якби ти назвав своє ім’я. 

( Ой шо там далі буде... )

Денис Абнетенко, Легіон.