Текст Швеця про Бучу

"Дивлюся кадри з Бучі. Дуже важко. Накатує те відчуття, завдяки якому я оббігав половину Києва, щоб записатися у ТрО.

У випадку окупації я б прожив години три-чотири. І вони б не були приємними. Я це знав, я це відчував. Це відчуття під час перегляду кадрів з Бучі повертається до мене. Це для таких як я готували 45 000 мішків для трупів.

Загинути у боротьбі зі зброєю в руках? Куди поставити підпис? Бо це все одно краще, ніж померти зі зв’язаними руками від кулі в потилицю. Вважаю, що більшість з тих цивільних, хто загинув у Бучі і в багатьох інших містах думали так само, як я. І відчували те саме.

На жаль в них не було можливості отримати зброю. Не було часу сформувати групи. Оборона — справа не індивідуальна. Виживання справа індивідуальна, а от оборона ні.

Ми, як суспільство, повинні зробити з цього висновок. Вільне володіння зброєю, право на захист, ТрО за аналогами Кайтселійту, постійні збори, роздача ТрО бойової зброї та БК в  період загрози — це питання не тільки оборони, а і особистого виживання для десятків і сотень тисяч людей.

Бо росіяни хочуть нас вбити. Не тількі путін особисто хоче знищити і вбити Україну і українців, а й всі ці мешканці норільсків та йобургів хочуть. І вбивають.
Розуміння іноді приходить дуже дорогою ціною.

Наше «Ніколи знов» це не тільки покарати всіх вбивць, але й зробити так щоби наступного разу ми були готові до відсічі і мали можливість взяти життя агресорів за своє."


Я з особистого досвіду додам пару слів.
Коли я бачив кулеметників ЗСУ, що облаштовують окопи на дитячому майданчику, де я колись грав, коли бачив ПТУРи, які наводять на дорогу повз мого міста, коли наші танки прямою їбашили орків, що йшли на п'яту за двоє діб спробу приступу, коли я сидів у подвалі під артою... я не можу сказати, що мені не було страшно. Страх був. Але були два відчуття, що дерли мене сильніше за страх.
Біль від того, що ми не в змозі це зупинити. І сором, що від мене особисто немає ніякої користі, коли інші хлопці боронять моє місто.
Кілька днів я був абсолютно певен, що мені скоро гайки. Я спав по дві години сідячи на стільці, годував ся ложкою каші і двома стаканами кави на день і відчував себе прекрасно, наче організм знав, що не ненадовго. Що віддавати борги за таке вже не доведеться. Єдине, чого я прагнув - це мати хоч який шанс відплатити.
Оті відчутття болю і сорому штовхали мене далі. Я обійшов шість підрозділів територіальної оборони до того, як мені пощастило. 
Колись, до війни, кругами ходило гасло "вільні люди мають зброю". То гасло, нажаль, застаріло. Сьогодні ти або маєш зброю і вмієш нею користатись, або тебе кладуть у труну. Я не хочу в труну. Я хочу класти в нею тих, хто приходить на мою землю.