Якби Вархаммера писали українською-2...

[t_bone]

...ото гарно було б. Проте, рік був самі знаєте який, тож ніхто не береться. Мушу продовжувати самотужки.
Рік тому (майже буквально рік тому) я вже бавився переказом подій Єресі Хоруса з діячами часів Української революції. Тож є думка зробити цю подію щорічною, та на кожне майбутнє Різдво видавати чергову історію про новий легіон. Таким підступним чином я намагаюсь гарантувати продовження власного життя ще щонайменш на шістнадцять років.

А, ще момент. Цього разу тексту багацько, бо П'ятий легіон взагалі та задіяні персонажі конкретно є моїми абсолютними улюбленцями.

                "Полковник на ім’я Ґеріол Мірт виглядав виснаженим. Він розгрібав купу паперів та інфопланшетів, що окупувала його робочий стіл. Судячи з обсягу купи, боротьба тривала вже не першу годину і явно була безнадійною. Відвідувач зверху не викликав у полковника ані занепокоєння, ані хвилювань. Йому було тупо байдуже.

                То було не дивно. На той час мені вже давно минуло шістдесят. Ніяка омолоджуюча терапія вже не могла приховати чисельні та помітні ознаки похилого віку.

                — То ви хочете дізнатись про Білих Шрамів, генерале? — Запитав він після обміну формальними вітаннями, дивлячись на мене розфокусованими, неначе скляними очима людини, яка не спала діб десь зо три. І, напевне, вживала стимулянти просто, щоб протриматись так довго.

                — Мені сказали, що ви знаєте про них найбільше.

                Полковник Мірт роздратовано пирхнув.

                — Знаю? Ні. Ніхто про них нічого не знає. Я тільки-но протримався біля них найдовше.

                — Мені згодиться, — сказала я, займаючи крісло навпроти його столу. — Будь ласка, розкажіть, що можете. Відверто.

                — Відверто? Подивитесь-но сюди, — він показав на паперову фортецю. — Ось що створюють Шрами. Бардак. Підтримувати з ними взаємодію — це бісова тортура, кожен день, день за днем. Вони не дотримуються процедур. Вони не узгоджують дії підрозділів. Вони ігнорують об’єднанні плани і ніколи повідомляють про результати роботи власних штабів. Бляха, я навіть не певен, що вони взагалі мають власні штаби, а я воював поруч з ними чотири кампанії. Зараз маю три батальйони посеред пустелі без їжі, а мої підрозділи забезпечення розкидані по всьому суб-сектору.

                Він похитав головою.

                — Одного разу я втратив контакт і був вимушений відстежувати пересування їх авангарду через супутники і вокс-перехват. Ви уявляєте? Наче я ворог. Наче мені не треба знати, де вони і яку задачу виконують. Ми втрачали людей через це лайно.

                — Мені шкода, — сказала я, намагаючись продемонструвати емоційність.

                — Знаю. Мені теж шкода. — Зараз полковник виглядав так, наче він вже шкодує про свою відвертість. — Я би хотів, щоб все було інакше. Воювати поруч з іншим легіоном. Шістнадцятим, вони насправді надзвичайні. Або Сьомим. Шрами – це просто ганьба серед інших Астартес.

                — Будь ласка, тільки факти.

                — Вибачте. Але це правда. Схоже, вони занадто тримаються дикунських традицій з Чоґорісу.

                — Чигирину, — автоматично поправила я.

                — Як? Неважливо, то якісь дивний край. Вони носять хутряні жупани і доглядають за грав-байками, наче то коні. Вони не використовують стандартну організацію з рот і батальйонів, а мають якісь свої «списи», «лави» і «братерства». Просто якісь примітивний народ.

                Полковник пустив очі під лоба.

                — Тільки не порівнюйте їх з Шостим Легіоном, Космічними Вовками, — попередив він. — Ну, знаєте, ті теж виглядають як варвари, ви можете помітити зовнішню схожість. Не говоріть про це вголос. Довелось вивчити це на власному досвіді. Таке їх чомусь дуже дратує. Серйозно, не порівнюйте.

                — А що можете сказати за їх Примарха? — запитала я.

                — Не бачив його жодного разу. Не знаю нічого. Нічогісінько. Всі звуть його Хан, але всі командири Шрамів також звуться хани, тому з цього ніякої користі. Це все через нього, так? Ви приїхали, щоб зустрітися з ним?

                Я не стала уникати відповіді.

                — Так. Сподіваюсь на особисту зустріч.

                Мірт вдруге похитав головою. Цього разу він журився мною.

                — Хай щастить, все що я можу сказати. Майте на увазі, що вони скаженіють через етикет. Готуючись до зустрічі з ними вивчайте їх звання та титули, всі, про які зможете дізнатись, і вживайте їх правильно. Вони знатимуть все про ваші. Якщо маєте нагородну зброю, вони питатимуть про неї також.

                Я не мала нічого подібного. Моя армійська кар’єра була надто організованою, надто пунктуальною, надто… правильною, щоб турбуватись через антикварні шаблі. Я ніколи не отримувала відзнаки за службу на передовій, і ніколи не шкодувала про це — до цього моменту. Історія про те, як я вела піхотну ланку проти укріплень якісь там ксеносів могла б стати у пригоді, коли я розмовлятиму з космічними стрільцями.

                Кожен непевний, неконкретний шматок інформації від Ґеріола Мірта нагоняв на мене песимізму відносно підсумків майбутньої зустрічі. Все-ж таки я була логістиком, більш військовим бюрократом, ніж штабним офіцером, і тому звикла оперувати прецизними даними. Змушена покладатись на плітки і балачки, я наче готувала власний провал. Мені не сподобалось це відчуття.

                Я подумала, що ми все робимо заради Гетьмана.

***

      

          Корабель прорвав оболонку атмосфери і з ревом здіймався в небеса. Стінки десантного відділення тремтіли, наче шкіра барабану. Я подавила посмішку, відчуваючи, як хвилі вібрації проходять через тіло. Цікаво, чи пам’ятає пілот, що він везе пасажирів?

                Тартугай Єсугей сидів напроти мене. В замкнутому просторі транспортно-бойвого катеру Астартес («Громовий Яструб», типова модель ХХІ-В, марсіанський патерн) він виглядав як справжній гігант. Його білі, під колір старих кісток, пахнули степовим пилом. Він не носив ніякої зброї, за виключенням звичайної патериці з черепом чигиринського коня.

                 — Дозвольте спитати, генерале Раваліоне, — заговорив він, — ви колись зустрічали примарха?

                — Ні, Єсугеє. — Відповіла я. На той час я вже встигла з’ясувати, що провісники бурі, зад’ін арга, не носять титулу «хан». Вони взагалі не визнають ніяких титулів і звань, наче власного імені та призначення для них достатньо.

                — Ага! — цокнув він і замовчав.

                Небо за ілюмінатором почорніло і вкрилось мерехтливими крапками зірок. Ще здалеку я помітила наш пункт призначення: бойовий корабель, величезний і вкритий вибоїнами бойових ушкоджень, його носовий таран викрашено в білий і золотий. З архівів Великого Хрестового походу мені було відомо його ім’я.

                «Буря мечів».

                — У такому разі, чи можу я дати пораду?

                — Звичайно, будь ласка. Хто ще може мені її дати.

                — Звертайтесь до нього «Хан». Ми звемо його інакше, але для вас це буде правильно. Коли будете говорити, намагайтесь дивитись йому в очі, навіть якщо тяжко. Ви можете відчути… шок. Це з часом мине. Пам’ятайте, для чого його було створено.

                Я кивнула, намагаючись побороти запаморочення.

                — Я запам’ятаю.

                Коли катер сів і ми зійшли на посадочну палубу, він знов подивився мені в обличчя. В його золотих очах била гуцака скажена, дика розвага.

                — Говорять, що він невловимий. Що його неможливо знайти або передбачити. Вам часто доведеться це чути. Але слухайте: невловимість тут ні до чого, справа в тому, що він завжди в центрі. Де б він не був, там і буде центр. Іноді здається, що круг розірвано, що він перейшов край, а потім ви побачите, що то самісінький світ прийшов до нього. А він лише чекав. Ви розумієте?

                Я дивилась в ці дикі очі і мало не тремтіла від страху — але все-ж таки не тремтіла.

                — Ні, Таргутає Єсугеє з зад’ін арга, — відповіла я якомога відверто. — Не розумію.

***

                Ступивши за двері, я на мить втратила зір. Я не розуміла і не сприймала нічого, окрім відчуття нестерпно-яскравого світла, що пекло мої повіки. Це було наче сонячний промінь, відбитого від поверхні ставка — тільки нестерпно яскравішого. Потім я почула голос.

                — Генерале Іліє Раваліоне із Департаменто Муніторум. Сідайте, ось крісло для вас.

                 Він розмовляв готіком з помітним акцентом — таким саме, як у Єсугея. Слова наче повернули мене у реальність. Я побачила панелі червоного дерева на стінах, старинні меблі, заставлену книгами шафу. Під ногами лежав товстий вовняний килим, жовтогарячий, наче степове сонце. На стінах висіла зброя — шаблі, сагадак для лука зі стрілами з потертої чорної шкіри, кременева двоствольна рушниця, револьвери, карабін з різьбленою кольбою. Пахло стернями жита, горілою деревиною у багатті та рожевою олією.

                Його обличчя, таке ж смагляве й обвітрене, як у всіх Шрамів, мало високий лоб та широко розставлені пронизливі очі. Чуприна з чорного волосся зачесана на лівий бік і падала за вухо. Під широким носом стирчали непокірні колючі вуса. Велетенське тіло займало крісло щонайменше в два рази більше ніж те, що запропонували мені.  

                — Хан, — насилу промовила я. Мій голос здався неприємно тонким.

                — Отже, що ви хотіли від мене?

                Згадавши отриману пораду, я підняла голову і подивилась примарху в очі, щоб відповісти. І в той момент я зрозуміла, що не можу згадати.

                Виручив мене Єсугей. Спокійним тоном він розповів про всі обставини нашої зустрічі на Уланорі. Як виявилось, він про всяк випадок весь час стояв просто в мене за плечима — бо знав, що мені стане зле. Я ніколи не дякувала йому за це, і ніколи не забуду його допомоги. Поки він говорив, а Хан відповідав, я отямилась і змогла пригадати деталі мого завдання.

                — То чого їм треба від нас? — сухо спитав Хан у Єсугея. — Більше кампаній? Більше підкорених світів? Ще швидше?

                — Володарю, — зусиллям волі я змусила голос не тремтіти. — Департамент не нарікає на швидкість дій П’ятого Легіону.

                Хан і Єсугей удвох повернули голови і зглянули на мене.

                — Справа в іншому. Генеральний військовий штаб не встигає фіксувати схему ваших передислокацій. Це створює наслідки. Ми не можемо забезпечувати ваші війська на належному рівні. Не можемо координувати з’єднання Армії, що мають супроводжувати вас і стати гарнізонами на підкорених вами планетах. 915-й експедиційний флот мав приєднатись до вашої флагманської групи, але вони ще не отримали підтвердження про ваш пункт призначення.

                Вираз обличчя Хана не змінився, але в його голосі я почула незадоволення.

                — Тож ви не виконуєте свою роботу. Мені що за діло.

                — Бо це ваш Легіон, — зауважила я. — Департаменто задовільно впорюється з забезпеченням сотень експедиційних флотів Армії та сімнадцяти інших Легіонів Астартес, але з вашими Шрамами біда. Ми сподіваємося, що нова система логістики виправить існуючи недоліки. Саме її впровадження я дуже хочу узгодити.

                Тільки-но я вимовила «нова система логістики», так одразу зрозуміла, що ради не буде. Примарх дивився прямо на мене, дещо здивований, дещо роздратований. Він посунувся у кріслі, і навіть такий незначний рух виявив метушіння його душі. Хан ненавидів спокій. Він жадав війни, переслідування ворога, гонитви за здобиччю.

                — Чия це була ідея? Хто там у вас головний? — раптово спитав він.

                — Генерал-хорунжий Матяшевич.

                — Василь Федорович, га. — Хан крутнув вуса. — Так, впізнаю його стиль. Виявити проблему і реформувати спосіб вирішення, ще і ще раз, допоки все не стане ідеально. Допоки Легіони не маршируватимуть від Терри в далечину галактики, як худоба до толоки. Тоді по наших слідах ви поведете конвої зі зброєю, ваших кур’єрів, ваших посадовців, самісінький спосіб вашого життя. Бо ви звикли так думати, бо ваше мислення складається з городів, народів, законів та наказів, бо ви не можете навіть уявити собі Всесвіт без зв’язків, що його пронизують.

                Він був правий. Я прагнула саме цього.

                — Це не по-нашому. Чигирин навчив нас воювати без центра. Ми брали зброю, коней і рухались туди, куди треба. Ми не чіплялися ні до чого. Ніколи.

                Він не був злий. Він навіть не підвищив голос, а говорив спокійно і просто, наче батько, що пояснює просту істину дитині.

                — Наші вороги завжди мали чисельну перевагу. Тож ми використовували мобільність. Нас неможливо було розбити, бо ми не мали центра, куди можна вдарити. Ми не забули цієї науки.

                — Але, володарю, — сказала я. — Ви більше не на Чигирині. Після Уланорської перемоги в галактиці вже не залишилось крупних армій орків. Ми не захищаємося, а наступаємо, а наступ потребує координації. Вибачте, але ви повинні погодитися, що наразі Террі нічого не загрожує. В галактиці більше не залишилось ворогів, що могли би протистояти нам.

                Хан подивився на мене холодними, втомленими очима. Мої слова не вразили його. Я майже фізично відчувала тягар його розчарування, і це було тяжко перенести.

                — Не залишилось нікого, хто міг би протистояти нам. Я-от думаю, Єсугеє, скільки разів і в скількох забутих імперіях говорили ці слова.

                Провісник бурі мовчав довго, і я вже подумала, що зустріч закінчено. Можливо, полковник Мірт був правий, і моя місія була приреченою на провал з самого початку. Сама ідея обговорити воєнну політику з примархом тепер здавалася мені навіть не зухвалою, а просто божевільною. Я підвелася, щоб вийти з кімнати, і тоді Єсугей заговорив.

                — Галактика змінюється. Ми теж повинні змінитися. А вона прийшла сюди, щоб сказати про нашу слабкість. Її голос буде корисним, Несторе.

                — Що? — посміхнувся Хан. Я не тямила, що коїться. — Ти пропонуєш, щоб я взяв її у військову раду, коли ми відправимось полювати орків на Чондакс? Вона ж не розуміє нас.  

Саме в той момент я прийняла рішення. Відповідаючи, я ледь-ледь стримувала себе, щоб не сміятись — наполовину від захоплення, наполовину від жаху.

— Так, Несторе Івановичу Махно. Я не розумію вас, і майже нічого не знаю про Білих Шрамів. Але я навчусь."

Кристіан Правиця, "Братерство Бурі"
 

 

Comments

[jonathan_simba]

Така Ваха нам потрібна!

[t_bone]

Маю таке враження теж, ага :)