t_bone | Ранкове

Стою сьогодні на посту за периметром, до зміни залишається десь менше години. А вже ранок, повз мене машини катають, люди ходять потоком. Зранку холодно, тож в мене з бушлату стирчать тільки макітра і очі.
Пхне повз мене дід - енергійний такий, бадьорий, але суне кудись без впевненості. Помітив мене, зупинився, зирк на мене - зирк по сторонах - зирк на мене. Ну зрозуміло одразу, загубився.

От чесно скажу, питання "А не підкажете як пройти до ХХХ" адресовані військовим /трошникам/поліцейським, які стоять десь на посту, з одного боку неймовірно дратують. Чому ти думаєш, добродію, що я знаю де той магазин чи барбершоп, чому ти думаєш, що я взагалі місцевий, і чому вважаєш, що у мене нема справи важливішої ніж пояснювати тобі дорогу. Ну бляха, у кожного смартфон в кишені, ну забій в гугл та подивись.
З іншого боку, у нас все ж таки головна мета - це захист і підтримка територіальної громади в умовах війни, а загубитись на вулиці літній людині може бути лячно та небезпечно.
- Ранку, пане, - питаю. - У чому справа?
- Бажаю здоров'я, - відповідає. - Синку, а де знаєш де найближчій військкомат знайти?
- Маєте на увазі територіальний центр комплектування та соцпідтримки? - кажу.
- Я ото ваші центри комплектування не знаю, як називаються зараз. Раніше військкомати були, от туди мені треба.
Все ж, що характерно, українською, без зупинок.

А я, через перебіг обставин, дуже гарно знаю де там військкомати. І найближчі, і найдальші, і взагалі усі - з особистого, бляха, досвіду. Ще за хвилину розмови з'ясовується, що діду смартфону немає, і місто знає досить приблизно, тож пояснюю дорогу в режимі: "Ось туди між домами, там через рейки, вздовж проспекту, нікуди не повертайте ще півкілометра, а потім запитаєте у місцевих, де вулиця ББББ - бо вхід там, а не через АААА, а всі таблички на будівлях познімали".
Певен, що мимо не пройде, бо там черга буде - людей на двісті. Ще через годину, ближче до відкриття мож і триста.
- А вам, - кажу, - навіщо туди, якщо не секрет. Ви ж начебто не призовного віку, повістка не могла прийти.
- Та яка там повістка. Мені вже 75 років. Добровольцем хочу піти.

Я розумію, що марна справа абсолютно, стовідсотково. І якось м'яко починаю пояснювати за черги мобілізації, що добровольців дуже багато, що навіть другу чергу призову ще не вичерпано, і що армія не потребує купу людей без навичок. Бо ми ж не орки, ми гарматним м'ясом не воюємо, а зброя зараз така що треба підготовку мати і спеціальність.
- Так я маю, - каже дідусь. - Я в армії танкістом був, командиром танку. А зараз нехай навчать, я механом сяду - хоч в танк, хоч в саушку, хоч куди. От диви, моя світлина в формі - з документів тільки вона лишилась.
Показує мені світлинку за обкладкою паспорту. Світлинка чорно-біла, дуже потерта, на тій світлині сержант СА. Гарний був дідусь, коли був молодим.

- А ви, діду, звідки, - питаю. - Що інших документів не лишилось.
- Біженець я, - каже. - Тиждень тому приїхав, в доньки зараз живу. Сам з Бахмуту, Донецька область. Шахтарем робив. Чув про такий?
Я чув.
- Я там такого бачив - жах. Місто бомблять. По людях стріляють. Ну теж саме, що і всюди. Не можу, - каже дідусь , - сидіти. Ті хто думав пересидіти, поховались за спідницями, у мам, у жінок, а потім ті орки приходять до хати, вишибають двері, жінку гвалтують, хату грабують, самого на коліна і кулю в потилицю. То ж я думаю, треба йти. Армія ж повинна вчити нові бригади, нові війська, хтось повинен їх роз'їбашити нахер. А ти кажеш, нема потреби. Тож я запишусь. Дякую тобі, синку, за допомогу.
І пішов.
І говорив, що характерно, українською. Без зупинок.